Вільгельм ІІ Англійський, якого також називають Вільгельм Руфус (або Рудий, через колір його волосся), правив Англією протягом 1087-1100 років. Син Вільгельма Завойовника (роки правління 1066-1087), Вільгельм-молодший залишався вірним своєму батькові, на відміну від свого старшого брата Роберта Куртоза, завдяки чому саме він успадкував англійський престол. Вільгельм та Роберт, який, у свою чергу, став герцогом Нормандським, пізніше почали боротьбу за контроль над територіями одне одного, але зрештою зуміли досягти порозуміння. Вільгельм увійшов в історію як непопулярний правитель, що полюбляв розкішне життя, і задля цього оббирав державу та церкву. Однак, принаймні йому вдалось консолідувати здобутки свого батька, що дозволило наступникові Вільгельма, іншому братові Генріху І Англійському (роки правління 1100-1135), зійти на трон і протягом довгого часу правити відносно мирно. Це нарешті дало Англії стабільність, таку довгоочікувану після турбулентних років Нормандського завоювання.
Родинні відносини
Вільгельм народився близько 1056 року у Нормандії. Його батьком був Вільгельм, герцог Нормандський, який згодом став відомим як Вільгельм Завойовник, після свого успішного вторгнення до Англії у 1066 році. Матір’ю Вільгельма-молодшого була Матильда Фландрська (роки життя бл.1032-1083), дочка графа Фландрії і небога Генріха І Французького (роки правління 1031-1060). Матильда була коронована як королева Англії у Вестмінстерському абатстві 11 травня 1068 року. Крім Вільгельма, у родині було ще троє синів, і з них найстарший – Роберт Куртоз – завдав найбільше клопотів своєму батькові.
Вільгельма-молодшого називали Руфус (з латини «рудий») через його руде волосся та рум’яне обличчя. У 1075 році, будучи ще молодим принцом, Вільгельм воював у Уельсі, де здобув певні успіхи і здолав валлійського короля Карадога ап Ґруффуда (помер у 1081 році). Коли Вільгем став королем, ця перемога надихнула його продовжити завоювання Уельсу.
Вільгельм залишався вірним своєму батькові під час повстання Роберта Куртоза у 1078 році. Роберт хотів отримати більше земель та влади, і підтримав його у цьому король Франції Філіп І (роки правління 1060-1108). Останній прагнув усіляко дестабілізувати Нормандську Імперію, яка загрозливо розширювалась, а тому була його небезпечним суперником. Філіп подарував Роберту замок Жерберуа на кордоні Франції та Нормандії, щоб він міг використовувати його як свою базу. Король Англії, Вільгельм Завойовник, взяв замок в облогу, але на полі битви був переможений армією, яку очолював Роберт. Згодом батько та син помирилися, а у 1079 році Вільгельм відправив Роберта захищати Нортумбрію від все частіших шотландських рейдів. Амбіції Роберта, втім, нікуди не зникли, і він перейшов на бік французів проти свого батька під час облоги Манту у 1087 році. Ці родинні суперечки не могли принести користі ані Англії, ані Нормандії, однак вони створили шанс для Вільгельма Руфуса, який тепер став улюбленцем батька і, за сумісництвом, найімовірнішим претендентом на престол.
Сходження на престол та укріплення королівcтва
Вільгельм Завойовник помер природною смертю 9 вересня 1087 року під час воєнної кампанії у Франції. Його син та тезка був коронований як Вільгельм ІІ 26 вересня того ж року у Вестмінстерському абатстві. Роберт Куртоз, тим часом, успадкував титул герцога Нормандського разом з належними цьому титулу землями. Третій брат, Генріх, замість земель отримав гроші. Четвертий брат, Річард, помер ще у 1075 році. Таким чином, Нормандське королівство Вільгельма Завойовника географічно поділилося на дві частини, а троє братів розпочали суперечку за владу, яка триватиме протягом наступних двадцяти років.
Хоч Вільгельм і став королем, але перед ним стояло важке і важливе завдання: він мусив продовжувати працю свого батька і консолідувати його здобутки та зміцнити нормандське панування в Англії, частинах Уельсу та Шотландії. Замки французького типу, які будував Вільгельм Завойовник – їх будували на пагорбах і огороджували частоколом – так звані замки Мот-і-Бейлі – вони (як і новозбудований замок цього типу у Карлайлі) потребували утримування та укріплення. Завдяки успішним кампаніям в Уельсі Вільгельм ІІ здобув вірність деяких валлійських принців. Тим часом, на Півночі він анексував Кумбрію, а Шотландія стала менш ворожою з приходом на місце короля Дональда ІІІ (роки правління 1093-1094) його більш зговірливих небожів, Дункана ІІ (правив у 1094 році) та Едгара (роки правління 1097-1107). Вільгельм підтримав останніх збройно, що дозволило їм скинути з престолу свого дядька.
Ще одним амбітним і небезпечним родичем (а за сумісництвом, і супротивником) короля був дядько Вільгельма, Одо, єпископ Байо (помер у 1097 році), якого зробив графом Кентським його зведений брат Вільгельм Завойовник. Одо вже одного разу став другою найвпливовішою особою у королівстві, але впав у немилість у Вільгельма Завойовника, і отримав прощення лише коли той був на смертному одрі. У боротьбі за англійський престол Одо підтримав Роберта Куртоза, а не Вільгельма ІІ, тож новий король не мав причин довіряти цьому безпринципному колишньому графові. Повстання проти короля зазнало фіаско, Одо втратив контроль над Рочерстерським замком під час облоги 1088 року, його землі конфіскували, а його самого відправили у вічне заслання. Одо помер у січні 1097 року на Сицилії, куди він вирушив для підготовки до Першого хрестового походу (який тривав протягом 1095-1102 років).
Коли у 1091 році Вільгельм вторгся до Нормандії, Роберт Куртоз, вдаючись до звичного опортунізму, капітулював і перейшов на бік свого брата короля. Потім ці двоє об’єднали сили проти третього брата Генріха і перемогли його при Мон-Сен-Мішель, після чого поділили його землі на півострові Контантен (Шербур) між собою. Потім Роберт заклав своє герцогство Вільяму під заставу, щоб оплатити свою участь у Першому хрестовому поході. Роберт вирушив у дорогу у 1096 році, і здавалось, що тепер нарешті Вільгельм може зітхнути з полегшенням і насолоджуватися нероздільним пануванням над своїм стабільним королівством.
Вільгельм, Церква, і податки
Бурхливий спосіб життя Вільгельма викликав обурення у церкви. Ситуація зовсім не покращилась від того, що король не поспішав призначати єпископів та абатів на вакантні посади, очевидно маючи намір забрати церковні доходи собі. У період з 1089 по 1092 роки посаду Архієпископа Кентерберійського (одна з найважливіших посад в англійській церковній ієрархії) не займав ніхто: у той час точилося протистояння між прихильниками одразу двох кандидатів на папський престол у Римі, і Вільгельм відмовлявся призначати архієпископа, зважаючи на те, кого з пап підтримували кандидати. До того ж, король не надто скрупульозно ставився до методів, якими його підлеглі – особливо головний міністр Ранульф Фламбар – наповнювали державну скарбницю, а це розлютило багатьох баронів. Таким чином, жорстка фіскальна політика і тяжке оподаткування, які запровадив Вільгельм, щоб мати змогу оплатити свої воєнні кампанії, призвели до змови проти нього й замаху на вбивство у 1095 році. Утім, спроба замінити Вільгельма на престолі його кузеном, графом Омальським, зазнала невдачі. Після цього король розгорнув жорстоке переслідування змовників, яке вилилося у катування, руйнування, та страти. Користуючись нагодою, Фламбар поспішив оштрафувати усіх дворян, яких зумів, і так наповнити державну скарбницю.
Вільгельмовий запальний характер, саркастичний розум, та не надто імпозантна зовнішність, схоже, коштували йому схвальних відгуків в історичних хроніках, у яких він часто постає розгульним і розбещеним, відрізняється надмірною пристрастю до вина та полювання. Справа у тому, що такий невтішний портрет міг скластися під впливом упередження релігійних діячів, обурених ставленням Вільгельма до їхнього архієпископа. Королю навіть закидали звинувачення у язичництві та чаклунстві. Вільгельму приписували й гомосексуальні схильності, проте, варто відзначити, що таке звинувачення виникло вже після його смерті, і базувалось воно на тому, що він так і не одружився, – що, звісно, є дуже сумнівним доказом.
Куди більш переконливим спадком Вільгельма є збудована ним Велика зала у Вестмінстерському палаці, головній королівській резиденції. Зведена у 1097 році і згодом розширена у висоту новим дахом, добудованим за часів царювання Річарда ІІ (роки правління 1377-1399), Вільгельмова зала налічує 73 метри у висоту і 20,5 метрів у ширину, і була найбільшою спорудою такого роду у тогочасній Європі. Під час інавгураційної процесії, присвяченій спорудженню Великої зали, Вільгельм змусив валлійських вельмож йти слідом за церемоніальним мечем короля, символом влади. Це був цілком пропагандистський жест, покликаний демонструвати зростання впливу англійської монархії на Британію.
Смерть і наступник
Вільгельм ІІ загинув 2 серпня 1100 року у Нью-Форесті в результаті інциденту на полюванні. Один з придворних, Вільям Тіррелл (Тірел) випустив доленосну стрілу: вона відбилася від боку оленя, і зрикошетивши влучила прямо в груди королю. Тоді цей інцидент прийняли за нещасний випадок, і Тіррелл не був покараний за ту роль, яку він відіграв у цій трагедії. Утім, цікавим є той факт, що молодший брат і наступник Вільгельма, Генріх, був серед товариства на полюванні, а Роберт Куртоз саме тоді був далеко і брав участь у Першому хрестовому поході, що дозволило Генріху висунути себе на кандидатуру наступного короля. Церква знайшла Вільгельмовій смерті своє пояснення: король зазнав божественного покарання за свою жадібність («узаконену» ще його батьком, який запровадив жорсткі правила полювання) і через той не вельми чистий спосіб життя, який провадив король. А згідно зі ще однією версією, Вільгельма застрелив браконьєр, розгніваний тими жорстокими покараннями й каліцтвами, до яких засуджували людей, винних у тому, що вони лякали тварин у королівських лісах, не кажучи вже про тих, яких схоплювали на їхньому убивстві. Показово й те, що той самий парк, у якому було вбито Вільгельма, був створений його батьком, і дуже багато місцевих мешканців ще пам’ятали ті часи до Нормандського завоювання, коли дичина у лісах могла бути законною здобиччю кожного.
Замах це був чи нещасний випадок, але король був мертвий. Вільгельма поховали під вежею Вінчестерського собору. Оскільки король не залишив дружини і дітей, шлях до престолу був відкритий перед Генріхом, який, не марнуючи часу прибрав до рук королівську скарбницю, і заручився підтримкою ради правління, яка обрала його королем. Усе це відбулося протягом 48 годин після смерті його брата. Так, 6 серпня 1100 року, Генріх І Англійський був коронований у Вестмінстерському абатстві. Новий король переміг свого брата Роберта (котрий саме повернувся з хрестового походу) у битві при Таншбре (Нормандія) у 1106 році, і правив доволі успішно своїм об’єднаним королівством Нормандії та Англії до 1135 року. Насамкінець, цікавою ремаркою може слугувати той факт, що вежа, під якою був похований Вільгельм ІІ Руфус у Вінчестерському соборі, розвалилась у 1107 році. Це дало привід побожним середньовічним хроністам відзначити, що таким є вияв гніву Божого проти безбожного короля, котрий зловживав своїм божественним привілеєм правити на благо свого народу.
