Едуард Сповідник, також відомий як святий Едуард Сповідник, був королем Англії з 1042 по 1066 рр. Збереженням єдності королівства він значною мірою завдячував могутній родині Ґодвінів, однак до його здобутків можна віднести відносно мирне правління у надзвичайно буремну для Англії епоху, а також спорудження Вестмінстерського абатства. Едуард помер бездітним, і його наступником на престолі став Гарольд Ґодвінсон, який правив під іменем Гарольда ІІ з січня по жовтень 1066 року. Гарольд зіткнувся з багатьма загрозами для свого правління, у тому числі з численними претендентами на трон. Серед них наймогутнішим і найнебезпечнішим був далекий родич Едуарда – Вільгельм Завойовник (роки життя бл. 1027-1087). Едуард Сповідник вважається духовним натхненником англійської і британської монархії. У ХІІ столітті він був канонізований, а його корона (чи, вірніше, її залишки) і досі використовуються під час коронації британських монархів.
Сходження на престол
Едуард народився близько 1003 року в Ісліпі, що в Оксфордширі. Його батьками були король Етельред ІІ (відомий як Етельред Безрадний, правив у 978-1016 рр.) та Емма Нормандська (бл. 985-1052 рр.). Зведеним братом Едуарда був Едмунд Залізнобокий, чиє коротке правління у 1016 році завершилося у листопаді того року. У результаті доволі заплутаної низки подій, Едуард зійшов на трон після короля Гардекнута (правив у 1040-1042 рр.), який був сином короля Кнута (правив у 1016-1035 рр.) та зведеним братом Гарольда І (правив у 1040 р.). Гардекнут помер 8 червня 1042 року, не залишивши спадкоємця. Едуард був зведеним братом Гардекнута по матері, і саме перебував в екзилі в Нормандії (там він провів двадцять п’ять років), коли король покликав його до Англії і призначив водночас своїм співправителем та спадкоємцем. Гардекнут був непопулярним правителем, його жорстокість та високі податки, якими він обкладав населення, викликали невдоволення. Гардекнут помер найімовірніше від удару, спричиненого пияцтвом, і мало хто оплакував його смерть.
За сім років в Англії померло троє королів, і так на троні опинився сорокарічний Едуард, який, після свого тривалого перебування в Нормандії, радше скидався на нормана, аніж на англійця. Коронація нового монарха відбулась 3 квітня 1043 року у Вінчестерському соборі. Як для людини, яка над усе любила полювання, і чий характер історики іноді характеризують як слабкий, правління Едуарда виявилося досить мирним – результат не в останню чергу спричинений зниженням інтенсивності рейдів вікінгів, переможною кампанією проти короля Шотландії, Макбета (роки правління 1040-1057), у 1054 році, та успішним стримуванням бунтівних валлійців у 1060-х роках. Як виявилось, найнебезпечнішими ворогами Едуарда були не його сусіди, а власні придворні.
Родина Ґодвінів
Едуард одружився з Едіт Вессекською, дочкою Ґодвіна (померла у 1075 році), 23 січня 1045 року. Це був вигідний союз з наймогутнішою родиною у королівстві. Власне, саме завдяки Ґодвіну, графу Вессекському, Едуард зумів утриматися на троні під натиском різноманітних претендентів на трон, що походили від його скандинавських попередників. Однак між королем та графом все ж існували суперечності, адже останній просував інтереси своїх саксонських співвітчизників, у той час як монарх надавав явну перевагу норманам на високих посадах. Не полегшила ситуацію і нахабна поведінка старшого сина Ґодвіна, графа Свеґена (або Свена), який викрав абатису Леомінстерського абатства, а потім убив її кузена, графа Беорна. Кульмінація конфлікту настала у зв’язку з подіями 1051 року, коли родина Ґодвінів відмовилася виконувати наказ короля вирішити суперечку, яка виникла між мешканцями Дувра та графом Юстасом Булонським, коли під час сварки було вбито одного з людей графа. Едуард призначив проведення судового процесу, в результаті якого провідних членів родини Ґодвінів відправили у заслання до Ірландії. А свою дружину король помістив у монастир.
Ґодвінам не надто сподобалась перспектива втратити свої землі та владу, і, коли наступного року вони вирішили повернутися до Англії, озброєні до зубів, скидалося на те, що назріває громадянська війна. На щастя, Вітенагемот (або Вітан, королівська рада) залагодив конфлікт, переконавши Едуарда повернути Ґодвінам їхні землі та титули. Ця родина виявилася занадто могутньою, а її послідовники відзначалися надзвичайною вірністю, а тому втрачати підтримку Ґодвінів було б надто великим ризиком для короля. Едіт дозволили залишити монастир і знову посісти своє законне місце королеви Англії.
Коли 12 квітня 1053 року помер граф Ґодвін, головою родини став його син Гарольд Ґодвінсон (народився бл. 1023 р.). Він же й успадкував титул графа Вессекського і став найпотужнішим воєначальником в Англії (граф Свеґен помер під час паломництва на Близькому Сході). Брати Гарольда також були не останніми людьми у королівстві: Тостіґ був графом Нортумбрії, а Ґірс графом Східної Англії. Для того, аби Ґодвіни не захопили усі важелі влади у країні, і щоб зберегти подобу балансу сил у королівстві, Едуард наполіг, аби родина Гарольда поступилася Східною Англією.
Вільгельм Нормандський
Близько 1051 року – характерно, що саме тоді Ґодвіни втратили королівську милість і відбували заслання, – Едуарда в Англії відвідав Вільгельм, герцог Нормандський. Відомий як майбутній Вільгельм Завойовник, герцог незабаром висуне власні претензії на англійський трон – на підставі того, що Едуард начебто пообіцяв йому корону як знак вдячності за гостинність, яку проявили до нього у Нормандії під час заслання. Насправді, король Англії і граф Нормандії були далекими родичами: дідом Едуарда і прадідом Вільгельма був граф Річард І Нормандський (роки життя 932-966). Утім, не виключено й те, що Едуард призначив Вільгельма своїм спадкоємцем як «запасний варіант», – ймовірно, король все ще сподівався зачати спадкоємця, навіть якщо б це вимагало повторного одруження. Окрім того, Едуард міг пообіцяти Вільгельму престол з метою похитнути надмірну могутність Ґодвінів.
Ще одним аргументом на користь Вільгельма як спадкоємця (принаймні, на думку нормандських хроністів) слугував факт того, що сам Гарольд Ґодвінсон побував у Нормандії у березні 1064 року. Його затримав Гі, граф Понтьє, і передав Вільгельму. Середньовічні джерела місять суперечливі пояснення того, чому Гарольд взагалі вирушив туди з Бошама, що у Сассексі. Одні кажуть, що його корабель збився з курсу під час шторму, інші – що він мав намір зустрітися з Вільгельмом, щоб повідомити про обрання того спадкоємцем престолу, а ще інші джерела стверджують, що Гарольд збирався провести переговори про звільнення англійських полонених, яких утримували в Нормандії.
Згідно з хроністами, які підтримували Вільгельма, такими, як Вільям з Пуатьє (бл. 1020-1090 рр.), умовою звільнення Гарольда від Вільгельмової «гостинності» була його обіцянка стати васалом герцога Нормандського і провести підготовку до вторгнення того до Англії. Усе це, зрештою, могло бути лише спробою знайти виправдання Вільгельмовому вторгненню, яке відбулося у 1066 році, й англосаксонські хроністи спростовують цю історію. Натомість, якщо вірити їхнім джерелам, на смертному одрі король Едуард призначив своїм спадкоємцем саме Гарольда Ґодвінсона, який на той час уже став його найближчим радником.
Гарольд і справді не марнував часу. Він довів свою ефективність для короля, а його репутація базувалась на успішних завоюваннях, таких, як кампанія проти Ґріффіда ап Ллівеліна, який був королем Уельсу у 1063-1064 рр. За результатами цього походу Гарольд зажив слави як subregulus (або друга за могутністю особа після короля), та dux Anglorum – головнокомандувач усіх англійців. А у 1065 році Гарольд успішно владнав ситуацію з повстанням у Нортумбрії, спричиненим жорстоким правлінням його брата Тостіґа. Тостіґа вислали до Фландрії, і почали зароджуватися чутки, що Гарольд сам інспірував історію з повстанням, аби домогтися ще більшого визнання в очах монарха. Так чи інакше, Гарольд Ґодвінсон, зять короля, без сумніву був на піку своєї слави і популярності, і тому не дивно, що Едуард, не маючи власних дітей, міг обрати спадкоємцем саме його, навіть якщо п'ятнадцять років тому він надав перевагу герцогу Вільгельму.
Вестмінстерське абатство
Едуард прославився заснуванням Вестмінстерського абатства у Лондоні, яке було присвячено святому Петру і освячене у грудні 1065 року. На жаль, сам Едуард був занадто хворий, щоб бути присутнім на церемонії. Абатство, споруджене у романському стилі під значним впливом нормандської архітектури, було найбільшим в Англії і одним з найкрасивіших в Європі. З 1066 року там проводяться церемонії коронації усіх британських монархів; першою з них була коронація Вільгельма Завойовника. Те, що місцем розташування прославленого абатства став Лондон, розпочало процес зміщення політичного центру Англії з Вінчестера до теперішньої столиці. Абатство було резиденцією монахів-бенедиктинців до 1640 року; воно стало місцем поховання правителів та прославлених діячів, і протягом століть було багато разів перебудоване. До наших днів дійшов наказ, підписаний Едуардом і скріплений його печаткою, у якому він санкціонував передачу абатству земель маєтку Пертон. Едуард також заохочував повсюдне будівництво церков в Англії: церква повинна була бути в межах доступності кожного. Займався король і зведенням замків, зокрема багато з них було споруджено у Герефордширі на заході Англії для захисту від потенційного валлійського повстання. Ці замки, як і більш відомі укріплення Вільгельма Завойовника, були переважно дерев’яними спорудами.
Смерть і наступник
Едуард помер 5 січня 1066 року у Вестмінстері, у віці близько шістдесяти двох років. Короля поховали, як і належить, у його новозбудованому абатстві. Наступного ж дня Гарольд коронувався як Гарольд ІІ Англійський, імовірно, теж у Вестмінстерському абатстві. Поспіх, з яким Гарольд оголосив себе монархом, був пов’язаний із загрозою його правлінню з боку інших перетендентів на трон, яка виникла одразу ж після смерті попереднього короля. Окрім Вільгельма Нормандського, небезпечним суперником був Гаральд Гардрада (Суворий), король Норвегії (правив як Гарольд ІІІ з 1046 по 1066 рр.). Його претензії були відверто сумнівними і базувалися в основному на переконанні Гаральда, що він є законним правителем Данії, яка у свій час контролювала деякі регіони Англії, а також на тому факті, що його попередник, Свейн (Свен) Норвезький, був незаконнонародженим сином Ельфґіфу (Ельґіви), дружини короля Кнута (який теж свого часу правив Англією). Іншим претендентом був Едгар Етелінг, онук Етельреда ІІ і внучатий племінник Едуарда Сповідника. Однак, у 1066 році Едгар був ще підлітком, тому його легко відтіснили від боротьби. Ангійські вельможі небезпідставно боялися іноземного вторгнення, а тому об’єдналися навколо лідера, чиї воєнні здібності були перевірені.
Правління Гарольда було дуже коротким. Спершу він зіткнувся з вторгненням з півночі армії, яку очолювали Гаральд Гардрада і брат-вигнанець короля, Тостіґ. 25 вересня Гарольд розбив противників у битві при Стемфорд-Брідж, але одразу ж після цього мусив вирушати на південь, де висадилася армія Вільгельма Завойовника. 14 жовтня 1066 року відбулась доленосна битва при Гастінгзі, у результаті якої Гарольда було вбито, а Вільгельм почав свою кампанію Нормандського завоювання Англії. Герцог Нормандії коронувався як Вільгельм І Англійський на Різдво 1066 року, знову ж таки, у Вестмінстерському абатстві. Він правив Англією до своєї смерті у 1087 році.
Спадок: святість і корона
Як на короля, чиє правління було радше небагатим на події, Едуард залишив неабиякий слід в історії Англії. «Книга Страшного суду» – зведення документів про стан землеволодіння, власності, та становища землевласників та сервів, зроблене за наказом Вільгельма Завойовника у 1086-1087 рр., описує, серед іншого, і стан справ на момент смерті Едуарда у 1066 році. Король кілька разів постає персонажем славетного Гобелену з Байо (виготовлений протягом 1067-1079 рр.), який являє собою, по суті, графічну історію Нормандського завоювання. Слава Едуарда не обмежувалася цим. Наприклад, він став символом Англії, якою вона була до приходу норманів. Середньовічна церква канонізувала його у 1161 році за його велику побожність (свідчень якої, втім, є небагато), під іменем Едуарда Сповідника, на підставі ймовірно помилкового переконання, що король залишився бездітним, бо дав обітницю целібату. Днем ушанування святого Едуарда було обрано 13 жовтня.
Поряд зі святим Георгієм, Едуард протягом певного часу займав почесне місце святого покровителя Англії. Його правління вважалося золотим віком, коли країною мудро правив справедливий монарх, і надихнуло на складення у ХІІ столітті кодексу «Закони Едуарда Сповідника». Окрім того, що усі наступні монархи на своїй коронації клялися дотримуватися законів святого Едуарда, його постать особливо надихнула таких англійських королів, як Генріх ІІІ (роки правління 1216-1272) та Річард ІІ (правив у 1377-1399 рр.). Обоє вважали Едуарда персоною, достойною захоплення, а Генріх навіть побудував на його честь нову вишукану крипту і посилено сприяв його канонізації.
Пам’ять короля Едуарда вшановують під час сходження на престол кожного з його наступників, адже під час коронації використовується Корона святого Едуарда, яка належить до Коронних коштовностей Сполученого Королівства. Часто, втім, для церемоніальних цілей використовують замінник корони, який теж називають Короною святого Едуарда для збереження церемоніального духу та наступності. Імовірно, що під час перебудови крипти для свого блискучого попередника, Генріх ІІІ наказав перемістити з гробниці Едуарда його королівські шати, коштовності та золоту саксонську корону (або діадему), щоб включити їх до королівських регалій. Коронні коштовності були знищені або розпродані у 1649 році, після страти короля Карла І (правив у 1600-1649 рр.), але деякі з них вдалось повернути і включити до королівських регалій, коли у 1660 році настала епоха Реставрації монархії, і у 1661 році коронувався Карл ІІ (правив у 1660-1685 рр.). Для цієї церемонії з чистого золота було виготовлено нову Корону святого Едуарда, вона важила 2,3 кілограми, і вірогідно, містила частини оригінальної корони Едуарда Сповідника.
Нарешті, найдавнішим з Коронних коштовностей вважається Сапфір святого Едуарда – восьмикутний камінь, огранований у формі троянди, який, як кажуть, було вийнято з персня Едуарда Сповідника. Цей камінь нині знаходиться на вершині хреста Корони Британської імперії, яку виготовили у 1838 році для коронації королеви Вікторії (роки правління 1837-1901). В одній легенді розповідається, що якось король Едуард віддав свій перстень жербраку, але його повернули йому двоє пілігримів. У Сирії вони дивом зустріли святого Івана Євангеліста, який розповів, що це він був тим преодягнутим жебраком. Такими легендами обростав образ короля Едуарда Сповідника у пізньому Середньовіччі.
