Торгівля і комерція в середньовічному світі розвинулися настільки, що навіть відносно невеликі громади мали доступ до щотижневого ринку й, можливо , за день їзди можна було знайти більші, проте менш часті ярмарки, де весь асортимент споживчих товарів того періоду був запропонований. Ринки та ярмарки організовувалися власниками великих маєтків, міськими радами, а також деякими церквами та монастирями, які, отримавши на це дозвіл від свого суверена, сподівалися отримати дохід від податків, отриманих з власників кіосків, і підвищити місцеву економіку, оскільки покупці користувалися периферійними послугами. Міжнародна торгівля існувала з римських часів, але поліпшення транспорту, розвиток банківської справи, а також економічний розвиток Північної Європи спричинили бум у 9 столітті нашої ери. , Наприклад, англійська шерсть у величезних кількостях відправлялася виробникам у Фландрії; Венеціанці, завдяки хрестовим походам розширили свої торгові інтереси до Візантійської імперії та Леванту, також з'явилися нові фінансові інструменти, які дозволяли навіть дрібним інвесторам фінансувати торгові експедиції, які перетинали тогочасну Європу як у морях, так і на суші.
Ринки та магазини
У селах, містечках і великих містах, яким монарх надав дозвіл, ринки регулярно влаштовувалися на громадських площах (а іноді й у трикутниках), на широких вулицях або навіть у спеціально побудованих залах. Ринки також організовувалися біля багатьох замків і монастирів. Як правило, проводилися вони один або два рази на тиждень, у великих містах також могли бути щоденні ринки, або ж ринки певних товарів, таких як м’ясо, риба або хліб. Продавці певних товарів, які сплачували власнику маєтку або міській раді за привілей мати прилавок, зазвичай розташовувалися поруч один з одним у одному районі, щоб конкуренція була високою. Продавці м’яса та хліба, як правило, були чоловіками, проте жінки все ж часто складали більшість серед торговців, і вони продавали такі повсякденні продукти, як яйця, молочні продукти, птицю та ель. Були і посередники, які купували товари у виробників і продавали їх на ринку, такожж іноді власники лавок або виробники могли платити продавцям, щоб ті продавали їхні товари за них. Окрім ринків, у двері приватних будинків стукали й продавці товарів, яких називали торгашами.
Торгівля звичайними, малоцінними товарами залишалася переважно місцевою справою через транспортні витрати. Торговці повинні були сплачувати мито в уздовж дороги та на таких місцях, як мости чи гірські перевали, тому на великі відстані перевозилися виключно предмети розкоші. Переміщення вантажів човнами чи кораблями було дешевшим і безпечнішим, ніж по суші, але була можливість отримати збитки від поганої погоди та піратів. Отже, місцеві ринки були постачальниками в місцевих фермерів, ті ж хто хотів не повсякденних речей, наприклад одягу, тканини або вина, повинні були йти півдня або більше до найближчого міста.
У містах споживач мав, крім ринків, додаткову опцію - магазини. Торговці зазвичай жили над своєю крамницею, яка представляла собою велике вікно на вулицю з прилавком, що виступав з-під дерев’яного навісу. У містах крамниці, що продавали однотипні товари, часто скупчувалися в одних і тих самих районах, знову ж таки, щоб посилити конкуренцію та полегшити життя міських інспекторів. Іноді місце розташування було безпосередньо пов’язане з товарами, що продавалися, наприклад продавці коней зазвичай перебували біля міських воріт, щоб спокусити мандрівників, що проходять повз. Або продавці книг концентрувалися біля соборів та пов’язаних з ним навчальних закладів. Ті професії, які включали товари, якість яких була надзвичайно важливою, як-от ювелірні сайстри та зброярі, зазвичай працювали поблизу адміністративних будівель міста, де за ними могли пильно спостерігати регулятори. У містах також були банкіри та лихварі, більшість із них були євреями, оскільки церква забороняла християнам лихварство. Як наслідок такого об’єднання торгівельних підприємств, багато вулиць отримали назву, яка описувала найбільш представлену в них торгівлю, здебільшого такі назви збереглися і до сьогодні.
Торгові ярмарки
Торгові ярмарки — це масштабні розпродажі, які зазвичай проводилися щорічно у великих містах, де люди могли знайти більший асортимент товарів, ніж на місцевому ринку, а торговці могли купувати товари оптом. Ціни також, як правило, були нижчими, оскільки між продавцями була більша конкуренція. Ярмарки процвітали у Франції, Англії, Фландрії та Німеччині в 12-13 століттях нашої ери, причому одним з найвідоміших районів для них був регіон Шампань у Франції.
Ярмарки, які проводилися в червні та жовтні в Труа, у травні та вересні в Сен-Аюлі, за Великого посту в Бар-сюр-Об і в січні в Ланьї, заохочувалися графами Шампань, які також надавали послуги охорони правопорядку та виплачували зарплату армії чиновників, які наглядали за ярмарками. Торговці вовною, сукном, прянощами, вином та всіма іншими товарами збиралися з усієї Франції і навіть приїжджали з-за кордону, зокрема з Фландрії, Іспанії, Англії та Італії. Деякі з цих ярмарків тривали до 49 днів і приносили графам здоровезний дохід; ярмарки були настільки важливими, що французькі королі навіть гарантували захист купців, які подорожували на ярмарки та з них. Ярмарки в провінції Шампань не тільки прославилися по всій Європі, але й всесвітньо популяризували шампанські вина (у той час це ще не той ігристий напій, який у сімнадцяому столітті винайде П'єр Периньйон).
Для багатьох простих людей ярмарки в будь-якому місці були великою подією. Людям зазвичай доводилося їхати більше дня, щоб дістатися до найближчого ярмарку, і тому вони залишалися на декілька днів у численних тавернах і корчмах. Існували публічні розваги, такі як танці дівчат з провінції Шампань та всілякі виступи вуличних артистів. Також існувало ще кілька неприємних аспектів, таких як азартні ігри та проституція, які створювали ярмаркам погану репутацію, особливо з точки зору духовенства. У 15 столітті торговельні ярмарки почали занепадати, оскільки люди отримали змогу купувати більше речей будь-де і будь-коли.
Розширення міжнародної торгівлі
Торгівля в Європі за часів раннього середньовіччя до певної міри продовжувалася, як і за римлян, причому судноплавство було основоположним для переміщення товарів з одного кінця Середземного моря до іншого, а також через річки та водні шляхи з півдня на північ і навпаки. Проте масштаби міжнародної торгівлі в цей ранній період викликають суперечки серед істориків. Було переміщення товарів, особливо предметів розкоші (дорогоцінні метали, коні та раби), але в яких кількостях і чи включали операції гроші, бартер чи обмін подарунками, неясно. Єврейські та сирійські купці, можливо, заповнили вакуум, що залишився після занепаду Риму, тоді як Левант також торгував з Північною Африкою та маврами в Іспанії. Ймовірно, що міжнародна торгівля все ще залишалася справою лише елітарної аристократії і підтримувала економіку, а не рухала її.
У 9 столітті нашої ери починає вимальовуватися більш чітка картина міжнародної торгівлі. Італійські міста-держави під номінальним правлінням Візантійської імперії почали захоплювати торгові шляхи Середземного моря. Зокрема Венеція та Амальфі, до яких пізніше приєдналися Піза та Генуя та інші порти на півдні Італії. Товари, якими торгували між арабським світом і Європою, включали рабів, прянощі, духи, золото, коштовності, вироби зі шкіри, шкури тварин і розкішний текстиль, особливо шовк. Італійські міста спеціалізувалися на експорті таких тканин, як льон, непрядена бавовна та сіль (товари, які спочатку надходили з Іспанії, Німеччини, Північної Італії та Адріатики). Тут розвинулися важливі внутрішні торгові центри, такі як Мілан, які потім передавали товари до прибережних міст для подальшого експорту до більш північних міст. Про торговельні зв’язки через Середземне море свідчать описи європейських портів у роботах арабських географів і велика кількість арабських золотих монет, знайдених, наприклад, на півдні Італії.
У 10 і 11 століттях нашої ери Північна Європа також була міжнародним експортером. Вікінги захоплювали велику кількість рабів у набігах, а потім продавали їх далі. Срібло вивозилося з копалень Саксонії, зерно з Англії – до Норвегії, а скандинавська деревина та риба – в іншому напрямку. Після нормандського завоювання Британії в 1066 р. н.е. Англія змінила вектор тогрівлі до Франції та Нідерландів, імпортуючи тканини та вино та експортуючи злаки та вовну, з яких фламандські ткачі виготовляли текстиль.
Оскільки італійське тріо Венеції, Пізи та Генуї здобувало все більше й більше багатств, вони розповсюджували свої торгові щупальця й далі, створюючи торгові пости в Північній Африці, та торговельну монополію в Візантії. Потім вони надали хрестоносцям транспортні й бойові човни та людей, а взамін отримали постійне представництво в містах Леванту з дванадцятого століття. У тому ж столітті Північні хрестові походи дали південній Європі ще більше рабів. Також на південь йшли такі дорогоцінні метали, як залізо, мідь та олово. У 13 столітті розпочалася торгівля на великі відстані менш цінними, повсякденними товарами, оскільки торговці отримували вигоду від кращих доріг, каналів і особливо більш технологічних кораблів; фактори, які в сукупності скорочують час транспортування, зменшують втрати та роблять таку торгівлю більш привабливою. Крім того, коли товари надходили до місця продажу, більше людей тепер мали змогу їх купити, завдяки зростаючому міському населенню, яке працювало у виробництві або саме торгувало.
Торгові порти та регулювання
Міжнародний бізнес процвітав, оскільки багато міст-портів створювали міжнародні торговельні пости, де іноземним купцям дозволялося тимчасово проживати та торгувати своїми товарами. На початку 13 століття нашої ери Генуя, наприклад, мала 198 постійних торговців, з яких 95 були фламандцями і 51 французами. Були також і німецькі торговці на знаменитому (досі існуючому) мосту Ріальто у Венеції, в районі Стілярд у Лондоні, і кварталі Тиске брюгге в Бергені в Норвегії. Торговці з Марселя та Барселони постійно таборували в портах Північної Африки. Економічна міграція досягла таких масштабів, що ці порти створили власні консульства для захисту прав своїх громадян, а магазини та послуги виникали відповідно до їхніх різноманітних смаків у їжі, одязі та релігії серед мешканців.
З цим зростанням, торговельні відносини між державами та правителями стали складнішими, до них додалися посередники та агенти. Торгові експедиції фінансувалися багатими інвесторами, які, вкладаючи весь початковий капітал, часто отримували 75% прибутку, а решта надходила торговцям, які збирали товари, а потім відправляли їх туди, де на них був попит. Такий вид інвестицій називався commenda. Альтернативна установка, societas maris, полягала в тому, щоб інвестор надав дві третини капіталу, а купець — решту. Тоді прибуток ділився 50-50. За цими великими інвесторами, розвинулися консорціуми дрібних інвесторів, які вкладали свої гроші задля прибутку в майбутньому, але не могли дозволити собі заплатити за цілу експедицію. Таким чином, були розроблені складні механізми запозичень і кредитування, до яких залучено дуже велику кількість сімей, зокрема в італійських містах. З’являлося все більше фінансових інструментів для спокуси інвесторів і надання кредиту, таких як кредитні ноти, переказні векселі, морське страхування та акції компаній.
Саме тоді торгівля набула такого вигляду, який ми можемо побачити й сьогодні, з добре налагодженими підприємствами, якими керують покоління купців з однієї родини (наприклад, Медічі з Флоренції). Були посилені зусилля щодо стандартизації якості продукції та написані трактати про те, як порівнювати ваги, розміри та монети в різних культурах. Державний контроль посилився з кодифікацією звичаєвих торговельних законів і правил, а також із запровадженням тепер уже дуже знайомих податків, зборів і протекціоністських квот. Також були й і ідеї , як найкраще обійти ці правила, як зазначено в цьому уривку про торгових чиновників Константинополя, взятому з довідника флорентійського торговця Франческо Бальдуччі Пеголотті, La Practica della Mercatura:
Пам’ятайте, що якщо ви проявите повагу до митників, їхніх клерків і «туркменів» [сержантів] і підсунете їм трішки грошей, вони також будуть поводитися дуже ввічливо і коли ви наступний раз привезете товари, вони накладуть значно менше мито (Blockmans, 244)
До середини 14 століття нашої ери італійські міста-держави навіть торгували з такими далекими партнерами, як монголи, хоча це збільшення глобальних контактів принесло небажані побічні ефекти, такі як Чорна смерть (пік 1347-52 н.е.), яка потрапила в Європу через щурів на італійських торговельних кораблях. Не боячись, європейські піонери — як релігійні, так і комерційні — попрямували в інший бік, і тому острови Кабо-Верде були відкриті португальцями в 1462 році нашої ери, а через три десятиліття Христофор Колумб відкрив шлях до Нового Світу. Далі, у 1497 році н.е., Васко да Гама сміливо плив навколо мису Доброї Надії, щоб досягти Індії, так що до кінця Середньовіччя, світ раптом став набагато більш пов’язаним місцем, яке принесло небагатьом багатство, а багатьом відчай.
